Кшиштоф Копчинський - продюсер, власник фірми EUREKA MEDIA, яка займається продюсуванням фільмів і телевізійних програм. Член Європейської кіноакадемії, Європейської Мережі Документальної та Міжнародної Коучинг спільноти. Продюсер фільмів Planeta Kirsan / "Планета Кірсан", 17 sierpnia / "17 серпня", а також режисер фільма Kamienna cisza / "Kам’яна тиша". Один з викладачів майстерень Dragon Forum, що відбулись у Києві 4-8 жовтня 2011 року.
Далі - переклад виступу пана Копчинського на конференції польських та українських документалістів, що відбулась у рамках Польської Академії Документального кіно 8 жовтня 2011 р. у київському Будинку кіно.
Добрий вечір!
Розповісти, як працює польське телебачення (TVP), за десять хвилин, звісно, важко. Я спільно з TVP виробив чимало документальних фільмів, які протягом останніх п’яти років здобули успіх на міжнародному ринку, були показані у 70 країнах та відзначені 120 нагородами на фестивалях, зокрема, в цій будівлі (у київському Будинку кіно – пер.). Однак поразки, яких мені довелося зазнати, були пов’язані з польським телебаченням. Тут слід зауважити, що польське громадське телебачення, а TVP – це саме громадське телебачення, в набагато кращій ситуації – якщо дивитися з позиції документалістики – порівняно з телебаченням українським. Адже воно в принципі займається виробництвом документальних фільмів, тоді як українське – ні.
Якщо ми хочемо подивитися на польську документалістику з аналітичної точки зору, то маємо почати з того, якою взагалі є ситуація на польському телебаченні. Пересічний поляк дивиться телевізор протягом трьох-трьох з половиною годин щодня. Важко сказати, скільки часу цей самий пересічний поляк приділяє перегляду документальних фільмів, оскільки таких даних немає, натомість на цьому графіку видно, якою є загальна ситуація на польському телевізійному ринку.
Якщо ви подивитеся на стовпчик ліворуч, тут видно частку телеканалу TVP1, але минулого тижня його вперше наздогнав приватний телеканал TVN. Потім іде POLSAT, це також приватний телеканал, потім TVP2, себто другий канал польського телебачення, TVN24 – кабельний і супутниковий інформаційний телеканал, а також TVP Info, себто третій канал польського телебачення. Польське громадське телебачення взагалі має вісім телеканалів, окрім цих перелічених, є також телеканал TVP Polonia для поляків, що мешкають за кордоном, TVP Kutura – кабельний і супутниковий телеканал, TVP Historia, TVP Sport, також зараз у процесі створення телевізійна платформа VLD.
Усі ці канали загалом мають приблизно 32% всього телевізійного ринку в Польщі. Ця ситуація протягом найближчих двох років змінюватиметься, їхня частка зменшуватиметься, оскільки щонайпізніше в липні 2013 року Польща, відповідно до директиви ЄС, перейде на цифрове телебачення. Це призведе до того, що кожен поляк матиме доступ не до п’яти загальнодоступних телеканалів, як зараз, а до двадцяти чотирьох. Тоді на наземних телевізійних платформах, так званих мультиплексах, опиняться також TVP Kutura і TVP Historia, що стануть загальнопольськими каналами. Приміром, зараз аудиторія телеканалу TVP Kutura складає понад сто тисяч людей, однак після переходу на цифрове телебачення вона становитиме два або три мільйони глядачів.
Безперечно, це змінить ситуацію на ринку. Такий аспект слід брати до уваги, коли ми говоримо про документальні фільми, оскільки документалістика загалом залежить від фінансування громадських ЗМІ в Польщі. Принцип фінансування громадських ЗМІ в Польщі більш-менш схожий на принцип фінансування таких ЗМІ в інших країнах ЄС і так само є малоефективним. Польське телебачення живе за рахунок абонентської плати, яку повинен вносити кожен поляк, це близько 20 злотих (приблизно 5 євро) на місяць, а також за рахунок реклами. Зараз через політичні обставини абонентську плату стягують не з усіх, її сплачують лише близько 30% організацій та приватних осіб. Та якби цю абонентську плату сплачували всі, польське телебачення на рік отримувало б близько 350 мільйонів євро, тоді як зараз воно отримує майже 70 мільйонів євро. Оскільки структура польського телебачення застаріла й надзвичайно дорога (там працює дуже багато людей, набагато більше, ніж на приватних телеканалах), через брак коштів економлять насамперед на тому, що не приносить доходів з продажу реклами, себто на документалістиці, яка отримує щодалі менше грошей.
Можна провести паралель, наприклад, із ВВС, що в Європі вважається взірцевим телеканалом. Річний бюджет ВВС – це 2,5 мільярда євро, отриманих за рахунок абонентської плати, яку сплачують 95% британців. Певна річ, таке порівняння можна застосувати не лише до телебачення. В Польщі на виробництво фільмів, ризикну узагальнити, щороку виділяється близько 40-45 мільйонів євро, тоді як у Франції – 2,5 мільярда, у Німеччині – майже мільярд. Ці цифри показують, наскільки велика різниця між кіноринками в цих країнах: Польща опинилася десь посередині між Західною Європою та Україною.
Як я уже казав, за умов фінансової кризи коштів на виробництво документальних фільмів бракує. Нам, польським документалістам, достеменно невідомо, скільки грошей польське телебачення виділяє на виробництво документальних фільмів, оскільки власне визначення «документальний фільм» – не є однозначне. Часом до документальних стрічок зараховують, наприклад, репортажі або інші інформаційні телепрограми. У такому разі телебачення каже, мовляв, торік на такі телепродукти було витрачено близько 60 мільйонів злотих, себто 15 мільйонів євро. Але насправді більша частина цих коштів була використана на те, що важко назвати документалістикою. Зараз відомо, що редакція документальних фільмів TVP1 у 2012 році на виробництво документальних фільмів матиме близько 800 тисяч євро. За ці гроші планують виготовити близько 30 стрічок. Певна річ, ідеться про спільне виробництво, оскільки на самостійне виробництво цих коштів замало. Продюсерам цих фільмів доведеться доповнювати бюджет з інших джерел. 800 тисяч євро – для когось це багато, для когось – мало. Порівняймо, бюджет історичного документального фільму, що складається з шести частин по 52 хвилини кожна (спільне виробництво з ARTE), складає 2 мільйони 200 тисяч євро, що майже втричі більше, ніж увесь річний бюджет редакції документальних фільмів TVP1.
Насамкінець хотілося б поговорити про те, на що може розраховувати український документаліст у співпраці з польським громадським телебаченням. Передусім на те, що якщо його фільм буде хороший, то польське телебачення купить цю роботу, себто купить і покаже уже готовий фільм. Власне, купівлею готових продуктів займаються TVP1, TVP2, TVP Info, TVP Kutura, можливо, також до них долучиться TVP Historia, якщо зміниться ситуація, в якій зараз перебуває цей телеканал. Поки що польське телебачення не дуже охоче використовує такий відомий на міжнародному ринку інструмент, як Pre-Buy – лист, що гарантує купівлю певного готового продукту за певну суму. Такі листи особливо стають у пригоді, якщо фільм виробляється спільно з продюсером з однієї з країн Євросоюзу. У цьому разі, маючи п’ять таких листів, продюсер може зголоситися до фонду Media Broadcasting в Брюсселі з проханням про дофінансування 20% бюджету фільму. Себто продюсер має довести, що фільм буде куплений і показаний щонайменше у трьох країнах. Але практика така, що насправді треба мати листи з семи країн, аби отримати позитивну відповідь з цього фонду.
Хороший український проект, що має міжнародний потенціал, міг би розраховувати на отримання такого листа Pre-Buy, що підтверджує намір польського телебачення придбати готовий продукт. TVP Polonia, телеканал для поляків, що мешкають за кордоном, останніми роками також займався виробництвом документальних фільмів. Тому якщо хтось із вас знайде в Україні тему, яка стосувалася б життя поляків в Україні, польсько-українських відносин, то міг би розраховувати на те, що телеканал TVP Polonia став би співпродюсером такого фільму – якщо ситуація в Польщі поліпшиться. Можливо, такий фільм також міг би бути профінансований з інших джерел – з певних фондів чи міністерства культури.
Натомість не слід розраховувати на те, що польське громадське телебачення вкладатиме гроші у спільне виробництво українських фільмів, які не мають до Польщі жодного стосунку. У нинішній фінансовій ситуації це видається мені малоймовірним. Утім, це може змінитися, якщо збільшаться доходи від абонентської плати, себто якщо її сплачуватимуть не 30% поляків, а більше. Також якщо зміниться ситуація на українському телебаченні, й польське телебачення, використовуючи таку нагоду, як Євро-2012, розпочне співпрацю, що уможливить обмін телепродуктами. На міжнародному ринку так повелося, що якщо ти хочеш, аби хтось купував твої продукти, ти сам також маєш час від часу щось купувати. Не може бути так, що всі купуватимуть твоє, а ти не купиш нічого, при цьому постійно пропонуючи свої фільми іншим.
І на завершення маю зауваження до того, що казав Єжи Слядковський, мовляв, теми треба шукати навколо себе і не варто їздити світ за очі. Наша компанія Eureka Media протягом останніх двох років працювала над проектом Лідії Дуди про 77-річну автостопницю, що живе неподалік від кордону з Німеччиною. Вона подорожує автостопом з 17 років, побувала уже в кількох десятках країн. Нам здавалося, що це чудова тема для міжнародної копродукції. Ми почали з Німеччини. Німці сказали, що ця тема для них може бути цікава лише тоді, коли ця мандрівниця буде в Німеччині. Жінка сказала, що не любить Західну Європу, тому воліє поїхати, наприклад, до Китаю. На жаль, організувати спільне виробництво документального фільму з китайцями було важкувато. Тож ми вирішили, що вона поїде на Балкани, оскільки одна наша знайома продюсерка з Хорватії сказала, що могла би отримати гроші на цей фільм з певної місцевої установи. Ми розвивали проект, робили трейлери, показували їх на пітчингах, аж доки політика телеканалу TVP1 радикально змінилася, оскільки редакцію документальних фільмів очолив Анджей Фідик, знаний режисер-документаліст. Фідик почав з інвентаризації змісту шухляд і зустрічей з режисерами та продюсерами. Я так само розказав, чого я хочу. І Фідик відповів мені: «Знаєш, це чудовий проект, Лідія Дуда – чудова режисерка, але я би волів, щоб ваша героїня їздила автостопом по Польщі».
Дякую.
Переклад – Ксенії Харченко
