У 2004-му році ми теж говорили: країна вже ніколи не буде такою, як була раніше, нагадує ведучий Сергій Рахманін. Однак побачивши, що наші сподівання не виправдались, ми занурились у розчарування та апатію, і ті, хто був ладен віддати тоді своє життя, пізніше соромились зізнаватись, що вони були на Майдані. Зараз градус очікувань набагато вищий, аніж у часи Помаранчевої революції. Що убереже нас від ще більшого розчарування? Наскільки сильними є здобутки Євромайдану в плані колективної психології? Чи є у нас щось, що допоможе нам вистояти, якщо влада розпочне реппресії проти активістів?

У 2004-му страх перед донецькими був основною мотивацією мітингувальників. Євромайдан - заперечення цього страху, і можливі репресії з боку режиму Януковича призведуть лише до зміценння революційних настроїв, вважає Вікторія Сюмар. Вона нагадує: свого часу влада перейшла межу, дала наказ вбити Георгія Гонгадзе, і його вбивство стало вироком для Кучми. Українці були готові терпіти від влади корупцію, але пішли на відкритий протест проти насилля над одним з них. В ніч з 29-го на 30-те режим Януковича також перейшов межу, віддавши наказ жорстоко розганяти мирних протестантів, тож тепер будь-які спроби силового розгону спрацьовуватимуть проти влади.

Те, що ми зараз бачимо, є другою спробою буржуазної революції, каже Юрій Луценко. Двигуном подій і у 2004-му, і тепер є середній клас, незадоволений феодальними авторитарними порядками. Чому ж бізнесмени готові фінансово підтримувати мітингувальників та приходити на Майдан ввечері та по вихидних, але продемонстрували неготовність піти на страйк та більш рішуче боротися із режимом? Середній клас у Києві все ще інфантильний та чекає, поки страйк почне хтось інший?

Про це і не тільки у третьому випуску "Прицілу" із Сергієм Рахманіним дискутують Юрій Луценко, Святослав Вакарчук, Вікторієя Сюмар та Валерій Калниш.