Костянтин фон Еґґерт — особа леґендарна в російській журналістиці. Походить з німецьких баронів, вільно володіє англійською, французькою та арабською мовами. Практикуючий християнин. Кавалер ордена Британської імперії, отримав його з рук королеви Єлизавети ІІ. Не працював у радянській журналістиці. Був зарубіжним кореспондентом, а згодом заступником редактора в закордонних питаннях «Известий» Голембіовського. Понад десять років працював на BBC, сім з них — як головний редактор московського бюро Російської служби. Донедавна був заступником головного редактора радіостанції «КоммерсантЪ-FM». Дописує для Herald Tribune, The Times, La Croix etc. У Львові виступив на інавґурації навчального року Школи журналістики УКУ. Говорив про місію журналіста нашої епохи. І нашого пострадянського простору.
Про важливість аґенди
А в журналістиці важливо зрозуміти одну річ: важливо не тільки те, що ти мовиш чи пишеш, а важливо — чи взагалі мовиш або пишеш ти про це. Аґенда редакції важливіша деколи, аніж те, який контент ви продукуєте у зв'язку з цією аґендою.
Інтернет: виклик громадянської журналістики
І в Росії, і в Україні, і на всьому пострадянському просторі, як і у всьому світі, я бачу перший виклик. Це виклик т.зв. нової журналістики, громадянської журналістики. Це великий виклик. Бо за останні 5–6 років найбільші сенсації продукували люди, які не працюють професіональними журналістами. В цьому є небезпека — це вивалювання інформації в мережу. Цей величезний обсяг інформації є для суспільства великим випробовуванням, бо ви не можете відрізнити доброго від поганого, істинного від неістинного, тут нема переперевірки фактів, тут немає третьої, четвертої, п'ятої сторони з її думкою. І журналіст тепер повинен усвідомлювати, що він буде людиною з прожектором, яка щось висвічуватиме і щось пояснюватиме. Пояснювати доведеться більше — журналісти вже не гуру, вони не мають монополії на інформацію.
Влада: виклик самоцензури
Другий виклик — це бажання держави в цю епоху масової інформації, інформації, яка доступна всім, ще більше контролювати інформацію. Ставиться питання, в т.ч. у Росії, про націоналізацію і вповадження законодавчого реґулювання національних доменів в Інтернеті. Держава завжди контролюватиме інформацію, і через те, що інформація нині є найдоступнішою за всю історію людства, тиск на журналістів не стане меншим. І — незалежно від Інтернету — доводиться про щось недоговорювати. Самоцензура. Це завжди такий вибір, що мені обов'язково треба сказати про це, а от про те я промовчу. Це надзвичайно сумно, це особливість наших суспільств, що виходять з тоталітарних режимів. Вірус професійної слабодухості існує, і з ним треба боротися. Можливо, він нездоланний. Поодинокі особистості — визначні — його перемагають, часом ціною життя.
Суспільство: виклик цинізму
Третій виклик. Це виклик специфічний, це виклик суспільний. Для всіх, хто працює в медіях, а передусім для журналістів, що бачать свою роботу як певне служіння суспільству, — це виклик цинізму і недовір'я суспільств щодо того, що відбувається. Це насправді головний інструмент державної влади в посткомуністичних суспільствах. Бо державна влада найкраще живе тоді, коли вона може керувати людьми, які ні у що не вірять. І це головна відмінність від лихих 90-х. Було тяжко, але люди вірили, що це рух кудись, люди вірили, що щось робиться за ідею. Процес стабілізації в Росії супроводжувався цілеспрямованим поясненням суспільству від державної влади, що насправді не треба мати ніяких ідеалів, не треба ні у що вірити і можна навіть не брати участі в політиці. І що у всьому світі так само — ніхто нічого не робить за ідею, а за всім стоїть інтерес. І ось цю вість пострадянські еліти посилають своїм суспільствам посткомуністичних країн. Людина, яка вірить, що все робиться тільки тому, що хтось того хоче, насправді відмовляється від свободи волі. Вона є пасивною, вона знає, що завжди є зовнішні сили, які зроблять все за неї. А їй нащо себе турбувати?
Це, мабуть, найсерйозніший виклик. Не технології, і навіть не державна влада, а це: виклик, який нам треба долати в умовах, коли інформація перетворюється на товар повсякденного попиту. І нема іншого вибору, як діяти в руслі християнського екзистенціалізму, обов'язку, бо ми бачимо, що не всі суспільства так влаштовані. Ми знаємо, що ті визначні люди, що були рушіями історії, діяли насамперед з ідейних міркувань, і на них нам і треба, мабуть, орієнтуватися у своєму житті і журналістському служінні. Це важко.
І важко ще з причини тиску колеґ. Факти — цинічні, факти — такі, які є; і для того щоб жити серед цих фактів, треба виробляти певний імунітет, товстошкірість. Бо не можна емоційно розсипатися, довго не протягнеш. І це найважче для журналіста — треба зберегти щось людське, боже, в собі всередині.
А це важко ще й тому, що, як виявляється, тиск буває з двох боків. Це виклик, бо спокуси, що ними нині зваблюють медійників, є, мабуть, найвитонченішими за весь час існування цієї професії.
Про свободу
Журналіст повинен пам'ятати, що його завдання — тримати дзеркало, в яке суспільство може подивитись. Це багато хто вважає другорядним. Проте насправді без свободи слова дуже швидко вмирають усі інші свободи. Німе суспільство не може бути вільним. Громадянське суспільство без незалежної і різноманітної журналістики — нонсенс.
Свобода — це можливість говорити те, що думаєш. Це фундаментальне право, яке багато хто на пострадянському просторі недооцінює. Але ця оцінка прийде. А особисто я почуваюсь цілком вільним.
Джерело інформації - zbruc.eu
Джерело фото - polit.ru
